Читати книгу - "Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст."

Я сказав: «Не для мене вже усміхи всі!»

Стали квіти марніти, чорніти.

В понадхмарний той світ, за безмежну блакить

Мене ясністю вабили зорі.

Я сказав: «Не для мене вже зоряний світ!»

Стали гаснути зорі в просторі.

Із країни надій, неоспіваних мрій

Мене вабили тони трембіти.

Я сказав: «Не для мене пісенний вже стрій!»

Стали тони трембіти німіти.

І любов, як в ті дні, що лиш сняться мені,

Мене вабила приязно, дружньо.

Я сказав: «Не для мене вже молодість, ні!»

Чого ж серцю так тужно, так тужно?

* * *

Вечірній час – чудовий час.

Рожевий світ на небі згас,

А таємничий присмерк-птах —

Сіда по борах і полях.

Скрипить останній віз снопів.

З садків летить дівочий спів.

По сутінках самотніх піль

Розлука сіє легкий біль.

Вкінці згубивсь ручай пісень.

Пішов на сон робочий день.

Однак по небу в тиху путь

Щораз то кращі зорі йдуть.

В такій-то тиші зоряній

Панує мир в душі моїй.

Так кинувши життєйський вир,

Піду колись на вічний мир.

* * *

Хочеш знати тон акорду,

Що дзвенить в твоїй душі,

Кинь вирам життя погорду,

А привіт подай тиші.

Під блакитом тихозорим

Степ сповився тихим сном;

Тихі шуми ллються морем,

В’ються хвилями кругом.

Ллються морем тихі шуми,

Заливають степ навкруг;

Підмивають душу думи

Хвилями вечірніх туг.

Мов з небесних сфер музика

Душу вабить у простір,

Звідки вічність споконвіку

Все морга очима зір.

Зразу йде музика тиха,

Як весна в німій лозі,

Грає, як у серці втіха,

Як світ сонця в райдузі.

Потім чуєш – могутніє

Тиха гра небесних сфер;

Десь по струнах арфи віє

Шестикрилий легіт пер.

А вкінці, як скріпнуть тони,

Як в акордах задзвенять!

Срібні дзвони, злоті дзвони

Ронять тиху благодать.

І душа вже вся в полоні,

Гра взяла її в полон.

Степу гра у ніжнім тоні

Основний дала їй тон.

Тон душі – це тон природи.

Слухаючи, чуєш вмить,

Як він леготом свободи,

Чаром вічності манить.

Хочеш знати тон акорду,

Що дзвенить в твоїй душі,

Кинь вирам життя погорду,

А привіт подай тиші.

* * *

Це мрія. Сутінь падав на покій.

З нас кожне в грудях присмерк мало

При дрожі серця вже й не чули ми,

Як вітер в шиби ударяв крильми,

Як хмара плакала плачем своїм,

І як над нею побивався грім.

Від мене мовчки слова ждала ти,

А я шукав, не міг його знайти.

Аж раптом блисла блискавка вогнем,

В твоїх очах засяло майським днем.

Мов леготом, повіяла лука:

Діткнулась рук моїх твоя рука.

І поки я отямитися міг,

Мої уста знайшлися при твоїх.

І все, на чім у грудях сутінь чах,

Як блискавка, знайшлося на устах.

* * *

Я сам-самотній. Вечір тихі тіні,

Мов ткач нитки, розвішує на стіни.

Задума-ткаля з прядивом згадок

При кроснах сіла,

Про тебе мрію тче, подруго мила,

З моїх думок.

Добро, якого я зазнав при тобі,

Іде до мене в ангельській подобі,

Осінює мене своїм крилом;

Як птах, сльотою битий,

Наново оживаю я, огрітий

Твоїм теплом.

Чого ж дрижу, як троща у знесиллі?

Ах, це так б’ють об серце щастя хвилі!

Я чую голос… Це любов твоя

Так тужить глухо…

А так її докладно чує вухо…

Щасливий я!

Мов не було, забулося все лихо.

Печаль, що кралася до мене тихо,

Стривожилась. В моїй душі тиша.

В таку годину

До тебе тільки рветься безупину

Моя душа.

Леопольд Стафф

(1878–1957)

Класик польської літератури, народився у Львові. Закінчивфілософський факультет Львівського університету. Бував закордоном – в Італії, Франції, Німеччині, в роки Першої світової війни – у Харкові. З 1918 р. оселився у Варшаві. Був обранийчленом Академії літератури.

Серед численних поетичних збірок Стаффа особливої уваги заслуговують: «Сни про могутність» (1901), «Райдуга сліз і крові»(1918), «Польові стежки» (1919), «Високі дерева» (1932), «Барвамеду» (1936), «Мертва погода» (1946).(«Сум золотий поволі…», «На вітри осені не скарживсь я…» переклав М. Рильський, «Сосни в снігу» – В. Лучук.)

СУМ ЗОЛОТИ Й ПОВОЛІ…

Сум золотий поволі

Мене овіяв нині.

Мов шатра старовинні,

Жовтіють копи в полі.

Ген череда на полі,

В жароті ясно-синій.

Спить вітер, в онімінні

Хати на видноколі,

Все в чарах супокою.

А там десь, далиною,

На світлім небокраї,

Під іскрами ясними

Йде щастя, нам незриме,

І про людей не знає.

НА ВІТРИ ОСЕНІ НЕ СКАРЖИВСЬ Я…

На вітри осені не скарживсь я донині,

Що поле сивими морозами в’ялять,

По розкоші троянд і пісні солов’їній

Я холод зустрічав, як Божу благодать.

По бджолах весняних, що світлий мед збирать